Літературна композиція, присвячена вшануванню пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. 

 

Мета: Розкрити суть трагедії голодомору 1932-1933 рр. та її вплив на долю українського народу, на історичну пам’ять сучасників; виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм на основі усвідомлення досвіду історії.

---

Обладнання:

1.       Виставка історичної художньої літератури, присвяченої темі голодомору 1932-1933 рр.

2.       Плакати «1932-1933», «Пам’ятаємо…», мультимедійне устаткування.

3.       На сцені – ікона з вишитим рушником, колоски жита-пшениці із чорною стрічкою, велика свічка, розламаний чорний хліб на рушнику, ягоди калини, вишита сорочка, прикрита чорною хусткою.

4.       Записи класичної музики.

---

(Звучить «Реквієм» Вольфганг Амадей Моцарт. Виходять ведучі)

І Ведуча:

(запалює свічку, кожен учень перед читанням також запалює свічку пам’яті,

робить крок уперед)

Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом президента В.А. Ющенка було запро­ваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада. Пам’яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 років присвячується наша сьогоднішня зустріч.

Пам’ять людей про голодомор тривалий час каралась смертю. Важко було мовчати, але мовчали. Людську пам’ять було взято під конвой. На роки, на десятиліття... Страшне приневолене мовчання... Довго чекали, але дочекались, коли ожила, проснулась людська пам’ять, розверзлись її глибини і заговорили вуста тисяч, мільйонів свідків трагедії, віддаленої від нас десятиліттями.

ІІ Ведуча:

1932-1933 рр. в Україні був великий голод. Не було ні війни, ні посухи. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки безневинних людей зійшло у могилу – старих і молодих, дітей, і ще ненароджених – у лонах матерів. Кожен народ має свої традиції, історію, пам’ять. Минуло багато років  від часу тієї страшної трагедії Голодомору 1932-1933 років. Ця тема не може бути байдужою для кожного з нас. Кажуть, що час лікує душевні рани. Але рану в серці України, пов’язану з Голодомором 1932-1933 років, загоїти неможливо. Вона завжди нагадуватиме про те, як у людей відбирали хліб, забирали все, чим можна було підтримувати життя.

Учень: (тримає у руках)

В Україні  під час Голодомору 1932-1933 років помирало

щодня - 25 тисяч людей,

щогодини - 1000 чоловік,

щохвилини - 17 чоловік.

Пекельні цифри і слова

У серце б’ють неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік 32-ий. Голод. Голод.

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Восьми мільйонів, Боже мій!

Не долічилась Україна.

Учень:

Із «Чорної книги України»:

«За останній час зареєстровано кілька випадків людоїдства. Так у Білоцерківському районі у с.Богуславка громадянка Авраменко зарізала і з’їла свою восьмирічну дочку.

У Тетіївському районі громадянка Березюк з’їла 10-річну дочку. У с.Скибинцях сім’я, що складалася з трьох чоловік, забила і з’їла чужого хлопчика, а також частину трупа померлої матері. Колгоспник Олійник харчувався трупом померлої дружини, а колгоспниця Проценко з’їла труп трирічної дочки».

Учень:

Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с.Судачівка Чуднівського р-ну Житомирської області:

«На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...».

 Учень:

Петро Макарович Соловищук з с.Луки Дашівського р-ну на Вінниччині:

«Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько... І так від моєї родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки імена».

Учень:

Випадки канібалізму стали частими і в 1933 році. Зокрема, у с.Руде Володимирського району Київської області: мати залишила троє дітей, а сама вийшла. Двоє з них — хлопчик і дівчинка — вбили молодшу сестру, відрізали їй голову і сирим їли м’ясо своєї жертви-сестри. На жаль, таких фактів було дуже багато. Збереглися архівні матеріали, що підтверджують масові випадки канібалізму.

І Ведуча:

Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами людоїдів, від фізичної розправи над ними, від самогубства. Переважно помирали від голоду. Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 p., протягом якого вони масово гинули в містах і селах, тихо помирали, не дочекавшись допомоги.

ІІ Ведуча:

Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Весна…  А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі голова схилена до землі, а обличчя майже немає. Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

Учень:

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку,

Щоб не втонути в Голодній ріці!

Бачиш, мій Бозю, я ще Дитинка,

Тож підрости хоч би трохи бодай:

Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір’їночку дай:

Тато і мамо — холодні мерці.

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю! Сніг дуже білий,

... Бозю, що там у тебе в руці?..

І Ведуча:

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років. Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» на кістках мільйонів. Розпочалася тотальна війна: людей не рубали, не стріляли – у них просто забирали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках, помирають від голоду.

ІІ Ведуча:

Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Учень:

Плаче за своїми дітьми Україна-мати. Плаче і не може втішитись, бо їх немає. Підносить молитву церква Христова, щоб Господь упокоїв їхні душі праведні.

У трагічні часи великий Кобзар був завжди зі своїм народом. До нього звертались люди як до свого захисника і в часи голодомору.

Встань, Тарасе, з домовини,

Глянь на горе України

Пухнуть люди, мруть, конають

Та Сталіна проклинають.

І Ведуча:

Це було не стихійне лихо. В селах зібрали великий урожай хліба. Але весь хліб з колгоспів було наказано здати і вивезти. Вивезли навіть той, що залишився на насіння. Потім почали забирати хліб і у селян. Коли хліб було відібрано, відбирали все, що можна було їсти. Люди з’їли все ще до Нового року. Різдво було голодним. Вижили ті, у кого хтось працював в місті. Там видавали пайок, хоч він був бідненьким. У селах Східної України вимирали цілі села, славні козацькі родини. Люди були доведені до відчаю. Пухли від голоду і божеволіли. Їли полову, парили солому.

ІІ Ведуча:

А хліб був і був він не за три дев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Із спостережень англійського журналіста В.Вільямса, з його репортажу: «Я бачив на власні очі в Совєтській Україні урожайні поля, нива за нивою покриті незібраним збіжжям, яке було залишене гнити. Були такі райони, де ми могли їхати цілий день між нивами почорнілої пшениці і бачити тільки де-не-де мало оазу, де було зібрано жниво. Це тому, що минулої весни так багато хліборобів померло з голоду, а інших вивезли – була відповідь, яку постійно одержував, коли розпитував про це неймовірне марнотратств...», мова про осінь 1933 року...

Учениця:     

В той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, поклавши на бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок – помер чоловік.

І невтому, трудягу старого

Без хреста повезли у той бік...

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

І Ведуча:

Злети у думці над Україною і зримо побачиш, жахаючись, що вона, як ніяка інша земля, густо вкрита могилами. Великими і малими, відомими і невідомими. Мусимо сказати, що Україна – то велика могила, в якої немає ні кінця, ні краю. Ніхто не спроможний виміряти її глибину, і копають нам її протягом століть чужі і свої. Копають і закопують нас мільйонами, серед них і 8 мільйонів заморених голодом. І серед них ті, які могли стати великими вченими, поетами, хліборобами, художниками… Але не стали ними.

ІІ Ведуча:

Тож хай їм земля буде пухом, а пам’ять про них залишиться серед живих. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у багато років, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян – жертв, небаченого в історії людської цивілізації голодомору, хвилиною мовчання і помолимось за їхні невинні душі.

(Тихо звучить «Арія», друга частина І.С. Баха)

Учениця:

О, як же ти не вмерла, Україно,

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, –

Й ніхто за це ні в кого не спитав.

Чому, чому, чому, чому

Гонили правду у тюрму?

Чому від голоду вмирали?

Чому церкви поруйнували?

Чому так знищили багато?

Чому не судять винуватих?

І Ведуча:

Життя людське ― найсокровенніший дар Божий, і кожне ― дорожче над усі цінності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам’яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників з тридцять третього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до наших сердець й розуму, хочуть сказати пекуче слово правди.

Учень:

Згадайте нас – бо ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не згасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Тому ми сьогодні згадуємо цю трагічну сторінку історії українського народу, та даємо обіцянку передати знане прийдешнім, щоб світла пам’ять спокутувала несправедливе замовчування минулого.

(Виходить учениця в українському національному одязі)

Україна:

Богородице! Матір наша небесна! Куди ж ти відійшла?

Чого ж залишила мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів?

Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз?

Чи ж не бачиш, що то вже не я – Україна, а велетенська могила?

Де ж ви, сили небесні?!

(із-за куліс)

І стояла вона осліпла від горя, напівблаженна, мукою підпирала небо.

Мати-Україна на велетенському хресті розп’ята.

Україна: (шепоче)

Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси, стривайте!

Куди ж ви, як же я без вас?

Україна: (голосніше)

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі!

Всі сили земні і небесні, простіть!

(пісня «Боже, Україну збережи»)

Учитель:

Ми  закликаємо усіх присутніх згадати у своїх молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави, на власній землі!

Запрошуємо приєднатись до всеукраїнської акції «Засвіти свічку». Хай кожен з вас у суботу о 16.00 запалить свічку пам’яті, в знак вшанування невинно замученого голодом українського народу.

Скачати: Літературна композиція, присвячена вшануванню пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні