«Зажур гора»

«Зажур гора»

(година пам’яті  загиблих під час Голодомору 1932-1933 рр.)

Учасники:

Ø історики;

Ø політологи;

Ø літературознавці;

Ø журналісти;

Ø музикант-бандурист;

Ø вчителі (історії  та літератури).

Обладнання:

Ø експозиція фотографій (комп’ютерна презентація)

Ø предметна композиція, присвячена пам’яті жертв холокосту українського народу;

Ø свічки;

Ø аудіо записи.

Перебіг  подій за сценарієм:

1.     Вступне слово

Ø вчителя літератури

Ø вчитель історії

22 місяці голоду – штучного, рукотворного. Він став глобальною катастрофою 20 сторіччя. З тих далеких 30-х років промовляє до нас правда народу, розіпнута на хрестах його доля, через свідчення очевидців, зі сторінок художніх творів. Весь літературний доробок, що торкається цієї правди, створений письменниками і поетами діаспори, бо в Україні радянські митці, заковані у кайдани жорстокої цензури, перебували у стані духовного рабства.

       Це – моя запалена поминальна свіча по тих 9 мільйонах, а може, десяти, хіба ж то зараз порахувати їхні кісточки на 73-річну  тризну по жертвах Голодомору.

       Пам’ятаємо , що зимою 1932-1933 років помирало в Україні 17 чоловік на хвилину, 25 тисяч людей щодня…

Бавиться люттю гнів.

Знаєш, що значить сваволя?

….Смерть

За п’ять колосків

Із власного поля!

Запалюють  свічками велику свічу.

2.     Музична композиція у виконанні бандуриста.

3.     Літературознавці:

Перший учень  (читає вірш М. Будлянського “Весна”).

                         Цей сніг, як сон, прийшов – розтане.

                         Здимить і хмару перейде… весна.

                         Село лежить в тумані.

                         Голодний рік. Голодний день.

                         Іде – не йде. Повзе по мертвих,

                         й хвалити бога – хоч повзе.

                         Весняний дух живий – не спертий

                         До сонця зволить все живе

                         й воно і молиться, і плаче,

                         й радіє сонцю і воді.

                        Якби він знав, коли б побачив –

                        Сини ростуть на лободі.

                        Сини Радянської держави!

                        Та знає вождь, усе він зна…

                        У вус всміхається лукаво:

                        В Москві весна. Його весна!

Другий учень.

                         В селі весна повзе на ліктях,

                         Повзе по мертвих і живих.

                         В долині сонце ловлять діти,

                         Що дзвінко капає із стріх.

                       Знов ворон каркає біду.

                       Забрали тих, хто із комори

                       Пашню останню вимітав,

                       Хто ще активним був учора, – 

                       Сьогодні  ворогом ставав!

                       Голодний рік. Жорстокий світе.

                       Дай хоч надію для живих.

                       Весна. І сонце ловлять діти,

                       Що дзвінко скапує із стріх.

4.     Історик (учень)

      Це був не голод, а зумисно підготовлений голодомор.

      Розглянемо його причини. На січневому (1933 р.) об’єднаному Пленумі ЦК і ЦК ВКП(б) Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: “Ми без­пе­реч­но досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому році можуть сумніватися хіба що тільки запекли вороги Ра­дянської влади”.

       Після цього твердження  мало хто міг наважитися висловити іншу точку зо­ру. Але становище  в країні було катастрофічне. Ще в жовтні 1932 р. партійно-дер­жавна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом кон­фіскації запасів зерна у хлібовиробній галузі. За кілька місяців надзвичайні ко­місії під керівництвом найближчих співробітників генсека – Кагановича, Мо­ло­то­ва, Постишева викачали з селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, на­сінний.

        Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які ви­кликали по одному майже всіх селян, вимагали негайно відвезти на станцію мі­шок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу  зер­на позбавляли волі на 10 років.  Це була не хлібоздача, розбій. Деякі селяни-бід­няки накладали на себе руки.   

         Архівні документи і газети свідчать, що в усіх місцевостях України були подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі,  заготовлених людь­ми до нового врожаю. Це було карою за нібито куркульський саботаж хлібо­заготівель. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне ви­ни­щен­ня селянства. Смерть косила людей аж до літа 1933 р.

          На основі перепису, архівних та зарубіжних відомостей можна припустити, що в нашій республіці  померло від голоду 5,5 – 6 млн.  чоловiк. Трагедія укра­їнсь­ко­го народу – наслідок людиноненависницької політики сталінського режиму.    

5. Літературознавець (учень).

Минуле не зникло. Воно поряд з нами. Біліють біля хат хрести на могилах по­мерлих у 33-у році, згадують старі люди ті часи, будять нашу пам’ять такі кни­ги як “Жовтий князь” Василя Барки. Цей роман показав нам історію однієї сем’і, а за нею ми бачимо трагедію всієї України.

За жанром “Жовтий князь” можна було б назвати сімейною хронікою: у тво­рі розповідається про життя Мирона Катранника, його матері, дружини, трьох ді­тей від осені 1932 до жнив 1933 року. Одне слово, йдеться про звичайну хлібо­робсь­ку сім’ю. Яка живе за давніми і світлими християнськими заповідями в ат­мос­фе­рі теплоти і сімейної  злагоди. Але через нелюдські обставини ця  хроніка пе­ретворюється в мартиролог. Не тільки Катранники, а й усі чесні роботящі укра­їнсь­кі селяни стали мучениками, жертвами переслідування і гоніння.І не мож­на відтворити список цих мучеників і святих. Бо їх мільйони.

Василь Барка зумів  передати страждання народу. У  його творі діти ство­ри­ли свій календар, у якому  “…місяці нові…грудень…трупень… січень… могилень… вересень… розбоєнь, бо грабували всіх. Жовтень – худень. А ли­сто­пад – пухлень.. Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень…”

Такою була жорстока реальність.

Роман “Жовтий князь” – це книга пам’яті жертвам голодомору, мільонам  “без­невинно убієнних” хліборобів і гнівний осуд тоталітарному режиму, твір рек­вієм і твір-застереження.

6. Історик (учень).

            Люди вмирали всю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове ви­ми­рання села почалося фактично на початку березня  1933 р.

 “Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, но­ги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ло­вили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на бо­рошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шку­ри та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли за­зеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…” “Липа, Акація, щавель, кропива та інші рослини, які тепер складали основ­ний “раціон” селянських родин, не мали в собі білків. Слимаків, що трапляються  ли­ше в деяких місцевостях, варили, юшку споживали, а  хрящове м’ясо дрібно ру­бали, переміщували з листям і їли або радше просіювали”. Це запобігало на­бря­кан­ню тіла та сприяло виживанню. На Півдні України та на Кубані часом мож­на було вижити, полюючи на бабаків та інших малих звірів. В інших міс­це­вос­тях рятівною була ловля риби.

У другій половині трав­ня смертність настільки виросла, що колгоспам довелося виділяти спе­ціаль­ні вози, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар”(тіла кидали до спіль­ної могили без будь-яких церемоній).

7. Історик (учень).

Очевидець згадує: “Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш йо­го. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страж­дання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка – голови родини – аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, ко­ли  вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для ма­тері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися.

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість міс­це­вих родин не мала чого покласти на стіл, Начисто підмели все, що було в під­валах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на по­живу...

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людь­ми”.

Колишній активіст так коментував ці події: “На полі бою люди вмирають швид­ко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття  обо­в’язку. Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх при­несли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів. Їх упіймали в пастку і за­ли­шили вмирати кожного в своїй хаті, в результаті політичної постанови, яку прий­мали десь у далекій столиці за конференційними  та бенкетними столами. Не було навіть утіхи неминучості, яка б полегшила страждання.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роз­дутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обер­нувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки ди­тин­с­тва.

Тим часом на селі “бідні жебрачили в бідних, виморені голодом просили їжі в таких самих знесилених від голоду”, а ті, що мали дітей, у тих, що їх не мали.

8. Літературознавець (учень).

                                                                     Антоніна Листопад

  

“Великдень-33”

В очах калини – дума невесела,

Ліхтарик слова піднесу до віч –

У чорних рамах – тихі білі села

Берези замість поминальних свіч.

І тіні... тіні... Легіони тіней,

Що хлібця просять, А його нема,

Безумна матір валку перестріне,

Та вимолить крихітку зерна...

Сміється вождь у хаті на

                                                                                       портреті –

 До цих примар, “страшніших від біди”.

Сів на порозі спухлий тридцять третій.

Зі жмутком зеленим лободи.

Весна. Великдень. Янголи зчорнілі.

В саду хрущі над вишнями гудуть.

Нема душі у зболеному тілі –

Подибала в небесну каламуть.

Під церквою, що без хрестів і дзвонів,

І світлий  день, що тихо споночів,

Хлоп’ятко кволе на хмільнім осонні.

Їсть з кулачка прозорого хрущів...

... В очах калини – дума  невесела,

Ліхтарик слова піднесу до віч –

В тернових  вінцях – українські села,

І біль наш – замість поминальних   свіч.                                  

Зерно у купах пріло під дощем

Кудись у море, в безвість, за границю,

Щоб насадити скрізь цей наш Едем,

Немов витріскуючи із криниці,

Переливаючись рідким вогнем.

Текло струмками золото пшениці,

Ми тільки бачили той тьмяний блиск,

На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки й Опанаси

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м’ясо

І хліб пекли з розтертої кори,

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло мертвої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.                                                                                           

9. Журналісти (учні)

1.     “Правда” від 4 і 8 грудня 1932 р. закликала до рішучої боротьби з “кур­кулями”, особливо  в Україні; 7 січня 1933 р. газета надрукувала ре­дакцій­ну статтю, у якій звинувачувала  Україну у зриві державних за­го­ті­вель зерна, підкреслювалося, що завдяки потуранню українського пар­тій­но­го керівництва склалося становище, коли “класовий ворог в Україні  ор­га­ні­зо­ву­єть­ся”.

2.  Українська преса друкувала одне за одним  повідомлення про страти    “кур­кулів”, які  “систематично крали зерно”. В Харківській області судами ви­несено п’ятдесят  смертних вироків, в Одеській – три. Переважно це бу­ли справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену крадіжку.

3. Газета “Пролетарська правда” у номері від 22 січня 1939 р. повідомляла про те, що в с. Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в по­лі його десятирічна донька.

      Десять років давали за “крадіжку” картоплі. Одну  жінку відправили на  10 років  до концтабору лише за те, що вона зрізала 100 колосків  не­до­стиг­лої пше­ниці зі своєї власної ділянки, після того, як її чоловік помер з голоду. Бать­ка чотирирічної дитини одержав 10 років за таку саму провину. Іншу жін­ку ув’язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на кол­госпному  полi.

1. В українській пресі часто можна було прочитати такі повідомлення: “Пиль­не око ДПУ виявило та віддало  до суду фашистського саботажника, який заховав хліб у ямі  під купою конюшини”.

2. Колгоспника колгоспу “Третій вирішальний рік” у с. Пушкарівці   Дні­пропетровській області засудили до п’яти років  (очевидно, роз­гля­даю­чи справу за якимось іншим законом), після того, як у нього вдома знай­шли пляшку, наповнену власним зерном.

     Одну жінку  заарештували разом с сином за спробу зжати трохи свого влас­ного жита. Вона спромоглася втекти із в’язниці, після чого забрала дру­гого сина, кілька простирадл, сірники та дещо з посуду і майже півтора мі­сяця ховалася у ближньому лісі, годуючись картоплею та зерном, які кра­ла уночі на колгоспному полі.

3. Протягом  другої половини року офіційні засоби масової інформації по­стій­но критикували голів колгоспів та місцевих комуністів. Партийний ча­со­пис “Більшовик України” (1932. №19-20) звинувачував їх у тому, що во­ни “приєдналися до куркулів і петлюрівців і стали не борцями, а агентами кла­со­вого ворога”. Насправді ж їхня “вина” полягала в тому, що вони ви­да­ва­ли селянам зерно, відповідно до зароблених трудоднів, замість того,  щоб зда­ти його державі.

10. Музична композиція на бандурі „Молитва козака”

11. Літературознавець (учень-п’ятикласник).

                                                                            Антоніна Гурака

                                  Біла молитва братика

                              Маленький братик, умираючи просив

                                                                                          Бога:

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч

соломинку...

Щоб не втонути в Голодній

Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я – ще

дитинка.

Тож підрости, хоч би трохи

бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю!

Я – пташенятко, прибите в

дорозі.

Тато і мама – холодні, мертві,

Бозю, зроби, щоб їсти не хотілось!

Холодно, Бозю.

Бозю, що там у тебе в руці?

12. Історик (учень).

У селах навесні 1933 року почалось людоїдство. Зареєстровано в Україні 10  тисяч судів над людоїдами.

Із спогадів Євгенії Іванівни Аврамович з міста Чернігова. “У 1933 році ме­не направили на практику в Ріпкінську лікарню. Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертається з проханням  видати довідку про смерть родичів, писати в них, що смерть сталося від гострої серцевої недостатності. Кілька разів за такими до­відками  в лікарню зверталося багатодітна мати. А одного разу міліціонер при­вів до нас дівчину 18-19 років і приніс всі довідки, які видавалися її матері. З’я­су­ва­лося, що ця дівчина та її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей, а потім збо­же­во­ліла від голоду дівчина вбила і матір, а коли її варила, сусіди заявили в мі­лі­цію, що з хати чути запах вареного м’яса”.

13. Вчитель української літератури.

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

-         Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті?

-         Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене.

Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок...

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить – сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,

Два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

-         Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? –

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається  чудно.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

І синю головку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається 

                                                                                    Страшно.

-         Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не

                                                                                Говориш?

-         Отак і живу я... – та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?

-         Хрипкий, а тремтючий, веселий. – Та так і живу, -

                                                                            проспівала. –

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люде, їй-богу: - отак тільки тут полоснула –

Затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, – їй  богу...

Отак і живу, – проспівала. – Отак удова молодая, –   

І раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.

Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно;

Заплакала б тяжко – не може, лиш б’ється об піл головою:

-         Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! –

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише – та  сльози писать заважають.

                                                                                  Павло Тичина.

14. Політологи (учні).

1. На 60-й конференції Асоціації міжнародного права (Монреаль, Канада, 29 серпня – 4 вересня 1982 р.) була створена урядова структура – Міжнародна ко­місія з розслідування голоду на Україні 1932-1933 рр., до складу якої увійшли пред­ставники Великобританії, Канади, Франції, Аргентини, США, Швеції та Бе­льгії.  Основна мета Комісії визначена вже в назві – неупереджене дослідження при­чин, наявності, тривалості, наслідків та відповідальності за спричинене лихо.  Наведемо основні висновки Комісії.

Так, голод в Україні в 1932-1933 рр. дійсно був,   його розміри величезні, цей голод був штучним, спричинений він був існуючим режимом, а тому всю акцію слід розглядати як акт геноциду держави проти українського народу з усіма витікаючи ми звідси юридичними та політичними наслідками.

Великий голод був уже у 1921-1922 рр.  У південних землях Украї­ни померло понад 1 млн. чоловік. Страшний голод, досконало і всебічно ор­ганізований владою (документи щодо цього вже оприлюднені, згадаймо хоча б “По­станову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кав­казі та Західній області” від 14 грудня 1932 р.) у 1932-1933 рр., призвів до людсь­ких  втрат у кількості від 7,5 до 13 млн. чоловік. Знову голодна мара при­йшла в Україну у 1945-1947 рр., і знову вмирали люди, вимирали цілі села і окру­ги.  Загалом, лише під час голодомору 1932-33 рр. людські  втрати українського на­роду перевершили жертви, яких він зазнав під час обох світових воєн – першої (1914-1918) та другої ( 1939- 1945 ). Ось яка ціна життю  в тоталітарній  держа­ві...

2. Щоб гарантувати неупередженість та незалежність комісії, було ви­зна­но за необхід­не також надати Радянському Союзу можливість брати участь у слухан­ні. Листом від 13 лютого 1988 року виконавчий голова Комісії за­про­сив го­лову ради Міністрів СРСР пана Миколу Рижкова сприяти на­правленню на її за­сідання відповідних державних службовців,  осіб та групи осіб з СРСР. В  ін­те­ре­сах  дотримання історичної  правди Комісія дала запит також на дозвіл щодо дос­тупу до певних архівів та публічних матеріалів в СРСР. Безпосередньо від Риж­кова відповідь так і не надійшла.

15. Історики (учні).

1. Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам’яті  живе й нині прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й до­сі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу оповісти й сьо­год­ні  правду. А треба розповідати, щоб ми знали! Щоб більше таке не по­вто­рилося. Як ніде, може стогне від трупів українська земля. Від кісток, по­хованих без трун, у спільних могилах. Від зойків закопаних  напівживих. Жо­ден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі, ні на тому.

  

 2. Нещодавно поблизу Лубен вивершували українці Курган Скорботи, на   вічну пам’ять землякам своїм, які залишили  життя земне у пекельних муках.

3. Не було на тому полі ні пишних промов, ні гучних музик, ні кварти з горілкою. А була тільки вода та хліб, який люди принесли із собою. Та жменьку землі кожен затис у руці.

Не було на тому полі піднятих знамен біля кургану, бо убієнні не полягли у     борні, а знищені страшним голодомором 1932-1933 років. Не було на тому полі жодного підневільного. Кожен прийшов за покликом землі-матері, яка сховала чи батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних прибулого.

   Стоїть Гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся – символ  розп’яття українського народу. Височезний Хрест. Здається, дістає неба, вічності і Бога.

16. Показ комп’ютерної презентації „Пам’яті  жертв Голодомору”.

17. Літературознавці (учні).

                                               

Дмитро Павличко

Панихида за померлими з голоду

                                                            І

Відкрийтесь, небеса!

Зійдить на землю

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі ті, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невгасний собор!

Це двадцять другий рік.

Це тридцять другий рік

Це тридцять третій рік.

Це сорок шостий рік.

Голодомор. Голодомор. Голодомор.

               ІІ

Благословенний труд

Для щастя і добра –

Хліботворящий люд

На берегах Дніпра.

Це ми, о Господи,

                       Твої плугатирі,

                       Орали, сіяли,

                       Молились на зорі.

Немов своє дитя,

Ми пестили ріллю,

Кохали ми життя,

Вклонялись мозолю.

Вдихали чорнозем,

Вгорталися в лани,

Не знали, що помрем

З наказу сатани.

                ІІІ

Ідуть. Ідуть людомори

У червоних прапорах,

Забирають із комори

Порох, зниділий на прах,

  Вимітають пил зі скрині,

  Зерен запашні сліди,

  Залишають Україні

          Хліб з кропиви й лободи.

          Світ виносять із халупи,

          Що віками там горів,

          І складають поміж трупи

          Недовмерлих матерів.

          Ідуть. Ідуть без осмути,

          Борошно везуть, вочу.

          І співають, щоб не чути

          З ями стогону й плачу.

Скачати: «Зажур гора»